ори у Вірменії кольорові. Із них виростають невеличкі церковки з ідеальною акустикою – ІХ, Х, ХІ, ХІІ століть, порожні, до яких можна просто заходити і співати… Вірменія – країна поезії, пісень і мовчазних таємниць, які ніби дивляться на тебе з-за округлого гірського видноколу. А ще Вірменія – це країна численних лих і ран, достоту як і Україна, як і сусідня Грузія, як усі невеличкі (за розмірами, але не за духом) держави, яким судилося мати великих (за розмірами, але не за духом) сусідів.
Більша частина вірменського народу живе за межами Вірменії. Лікарка і поетка Сона Ван, наприклад – у Каліфорнії. Утім, усі без винятку вірмени вкладають сили у підтримку рідного краю. Сона Ван у 2006 році заснувала у Єревані літературно-мистецький журнал «Нарцис», який існує і досі, але найбільша її заслуга – у сказаному, у донесеному її віршами, її поезією. У правді про війни та геноцид. Приміром, правді, викладеній у збірці «Лібрето для пустелі» (Л.: ВСЛ, 2016), перекладеній українською Анушаваном Месропяном.
Родині Сони Ван у 1915 році довелося пережити наругу з боку турецьких солдатів. Дід поетки був священником, проте це його не врятувало від в’язниці і катувань. І все ж тоді родина не залишила рідний край – лише перебралася на інший берег Аракса. «Здавалося, – пише авторка, – що на тому березі урятовану сім’ю чекало спокійне та гідне життя, проте, заховавшись між речей і спогадів, з нею також перебрався руйнівник та невидимий пожирач щастя – «привид наволочі», який невідступно йде звідтоді за кожним із членів моєї родини»…
Геноцид вірмен здійснювався навколо 1915 року (інциденти розпочалися ще у 1890-х і тривало жахіття аж до 1923 року) молодотурками Османської імперії (яка доживала свої останні часи, припинивши існування з легкої руки Ататюрка в Лозанні у 1923 році). Підрахувати кількість загиблих важко – але це сотні і сотні тисяч осіб. А головний наслідок геноциду – розпорошення вірмен по світу. Для Сони Ван це «така ріка крові, про яку у Святому Письмі ніде не згадано». Ріка, що тривалий час текла мовчазно, тому й знадобилася поезія – аби дати вихід ув’язненим голосам: «допоможи мені, музо, чи не бачиш, що не стають піснями задушені курявою крики безконечні, не стає легендою безмірна медуза кісток у піску?» «Я хочу співати для них, тих, що з колючими косами повзли аж до смерті на закривавлених колінах під сонцем і запилюженими губами ще п’ють жовту темряву пісків…» Як писав великий Чаренц, «серед попелища батоги вогню, все вони не гаснуть, все їх не спиню…» (пер. М. Нестерчука). Це страшне багаття початку ХХ століття повністю змінило Вірменію, наклало на неї печатку смутку, а проте й дало додатковий стимул – мститися і пам’ятати. Вікіпедія каже, що практично всі молодотурки-організатори геноциду були вбиті вірменськими патріотами. Помста – це «іржа», «вірус», що про них із зажурою пише Сона Ван (в одному з віршів вона зізнається, що «втомилася» від цього страхіття), вірус, «що помножується непомітно під шкірою планети».
Винесений в епіграф збірки Ендіміон – таємниче божество ночі та смерті, яке ніколи не прокидається і поснулим поглядом мляво озирає землю – це ніби Вірменія, яка досі не оговталася від трагедії початку сторіччя. У вірші «Колиска» Даніель Варужан пише про цю сплячу богиню: «Із кипариса вона, Час її в кров умочив, Гойда її буря страшна, Співають над нею сичі…» (пер. М. Нестерчука). У колисці – «богиня війни у камуфляжній сукенці з металевим блиском, замість багряних грудей – бомби» (це вже рядки Сони Ван). І не дивно, бо «Бог – поет. Забрати слово – настане мовчання…»
Поезія Сони Ван надзвичайно людяна, проста і складна водночас. Проста тим, що близька й зрозуміла кожному, не перевантажена, скажімо так, «технологіями» писання, але водночас це й поезія із подвійним дном, насичена символами й алюзіями. Це поезія, що немовби ходить по колу, поезія вічного повернення – і неповернення водночас. Поезія, яка стоїть на одному боку річки, вдивляючись у запнений щільною млою другий. Це поезія нагадала мені інший твір – повість Левона Хечояна «Ладанові дерева» (Л.: Срібне слово, 2012). І хоча, на відміну від героїв Хечояна лірична героїня «Лібретто…» не шукає примирення, все ж це один і той самий дух, одне річище, один напрямок, у якому повільно, але потужно рухається Словобог.
http://sferaua.com/index.php/literatura/224-sona-van-rymuvaty-nerytmichne-tarakhkotinnia-kistok